ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ 

                        П О С Т А Н О В А 
                          ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 

 17.07.2007                                     Справа N 2-2196/06 

         (ухвалою Судової палати у господарських справах 
              Верховного Суду України від 07.08.2007 
         відмовлено у порушенні провадження з перегляду) 
 

     Вищий господарський суд України у складі:

     суддя Селіваненко В.П. - головуючий

     судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.

     розглянувши касаційну скаргу М.Л.П. та Д.Н.П., м. Київ

     на рішення  Солом'янського  районного  суду  міста  Києва від 
27.11.2006

     та постанову  Київського апеляційного господарського суду від 
17.04.2007

     зі справи N 2-2196/06

     за позовом М.Л.П. та Д.Н.П. (далі - М.Л.П., Д.Н.П.)

     до товариства  з  обмеженою  відповідальністю  "Магазин N 611 
Овочі-Фрукти" (далі - Товариство), м. Київ,

     третя особа     -    директор    товариства    з    обмеженою 
відповідальністю "Магазин N 611 Овочі-Фрукти" Ш.В.І., м. Київ,

     про стягнення коштів,

     за участю представників:

     позивачів - Мельник Л.П., Матушевського Ю.В.,

     відповідача - Шимановської В.І., Тесленко Л.В.,

     третьої особи - Шимановської В.І.,

     В С Т А Н О В И В: 

     М.Л.П. і Д.Н.П.  звернулися до Солом'янського районного  суду 
міста  Києва з позовом про стягнення з Товариства вартості частини 
майна, пропорційної їх часткам у статутному капіталі Товариства, а 
саме:  з вимогою стягнути на користь М.Л.П.
  1 097 948 грн.  та на 
користь Д.Н.П. - 192 140 грн. 

     Рішенням названого суду від 27.11.2006 (суддя Сітайло  Л.Г.), 
залишеним    без    змін    постановою   Київського   апеляційного 
господарського суду  від  17.04.2007  (колегія  суддів  у  складі: 
Андрієнко В.В.  - головуючий, судді Малетич М.М., Студенець В.І.), 
у задоволенні позову відмовлено. 

     Прийняті судові  рішення  з посиланням на статті 13,  51,  54 
Закону  України  від  19.09.1991  N  1576-XII  (  1576-12  )  "Про 
господарські  товариства" (далі - Закон N 1576) та статтю 7 Закону 
України від 12.07.2001 N 2658-III ( 2658-14 ) "Про  оцінку  майна, 
майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (далі - 
Закон N 2658)  мотивовано  безпідставністю  вимог  позивачів  щодо 
визначення  розміру належної їм частки за ринковою вартістю,  тоді 
як Товариством на підставі звіту за 2005  рік  визначено  вартість 
частки до  сплати  М.Л.П.  у  сумі  18 680 грн.,  Д.Н.П.  - у сумі 
3 269 грн. 

     У касаційній скарзі до  Вищого  господарського  суду  України 
позивачі  просять  судові рішення зі справи скасувати внаслідок їх 
прийняття з порушенням норм матеріального і  процесуального  права 
та  прийняти  рішення  про  задоволення  позову.  Своє  прохання з 
посиланням на статтю 148 Цивільного кодексу  України  (  435-15  ) 
(далі -  ЦК  України),  статтю  7  Закону  N  2658  (  2658-14  ), 
статті 51,  54 Закону  N  1576  (  1576-12  )  позивачі  мотивують 
невідповідністю сум,  нарахованих Товариством,  дійсній (реальній) 
вартості їх часток.
 

     Відповідач подав  заперечення  на  касаційну  скаргу,  в яких 
зазначив про безпідставність її доводів та просив  судові  рішення 
зі справи залишити без змін, а скаргу - без задоволення. 

     Учасників судового   процесу   відповідно   до  статті  111-4 
Господарського процесуального  кодексу   України   (   1798-12   ) 
(далі -  ГПК  України)  належним чином повідомлено про час і місце 
розгляду касаційної скарги. 

     Перевіривши повноту   встановлення    попередніми    судовими 
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм 
матеріального і  процесуального  права,  заслухавши  представників 
сторін  і  третьої  особи,  Вищий господарський суд України дійшов 
висновку про необхідність часткового задоволення касаційної скарги 
з огляду на таке. 

     Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:

     - громадяни Ш.В.І., М.Л.П., Ш.О.П., Д.Н.П., Р.Л.Ф. відповідно 
до  установчої угоди про створення та діяльність Товариства є його 
учасниками з частками у  статутному  фонді:  Мельник  Л.П.  -  40% 
(1831475,0 тис. крб.), Д.Н.П. - 7% (320508,0 тис. крб.);

     - 01.03.2005  позивачі  подали  заяви  про  вихід  зі  складу 
учасників Товариства з виплатою належних їм  часток  у  статутному 
фонді відповідача;

     - рішенням  загальних  зборів  відповідача   від   01.03.2005 
позивачів  виведено  зі  складу Товариства з нарахуванням належних 
виплат після затвердження звіту за 2005 рік, у строк до 12 місяців 
з дня виходу з Товариства;

     - після  складання  звіту  діяльності  Товариства за 2005 рік 
відповідачем було запропоновано  позивачам  одержати  вартість  їх 
часток за результатами затвердженого звіту за 2005 рік:  М.Л.П.  у 
сумі 18 680 грн., Д.Н.П. - 3 269 грн. 

     Причиною даного  спору  є  питання  щодо  порядку  визначення 
вартості часток позивачів у статутному капіталі Товариства.
 

     Відповідно до статті 3  ЦК  України  (  435-15  )  загальними 
засадами  цивільного  законодавства  є,  зокрема,  справедливість, 
добросовісність та розумність. 

     Згідно з частиною другою статті 148 ЦК  України  (  435-15  ) 
учасник, який виходить із товариства з обмеженою відповідальністю, 
має право одержати вартість частини майна, пропорційну його частці 
у статутному капіталі товариства. За домовленістю між учасником та 
товариством виплата вартості частини майна  товариства  може  бути 
замінена переданням майна в натурі. Якщо вклад до статутного фонду 
був  здійснений  шляхом  передання  права   користування   майном, 
відповідне  майно  повертається учасникові без виплати винагороди. 
Порядок і спосіб визначення вартості частини майна, що пропорційна 
частці  учасника  у статутному фонді,  а також порядок і строки її 
виплати встановлюються статутом і законом. 

     Відповідно до статті 54 Закону N 1576 ( 1576-12 ) при  виході 
учасника   з   товариства   з   обмеженою   відповідальністю  йому 
виплачується вартість частини майна товариства,  пропорційна  його 
частці у статутному фонді.  Виплата провадиться після затвердження 
звіту за рік,  в якому він вийшов  з  товариства,  і  в  строк  до 
12 місяців   з  дня  виходу.  На  вимогу  учасника  та  за  згодою 
товариства вклад може  бути  повернуто  повністю  або  частково  в 
натуральній формі.  Майно,  передане учасником товариству тільки в 
користування, повертається в натуральній формі без винагороди. 

     Згідно з статтею 51 згаданого Закону (  1576-12  )  установчі 
документи    товариства   з   обмеженою   відповідальністю,   крім 
відомостей,  зазначених у статті 4 цього Закону,  повинні  містити 
відомості про розмір часток кожного з учасників,  розмір, склад та 
порядок внесення ними вкладів.  Зміни вартості майна, внесеного як 
вклад,  та  додаткові  внески  учасників не впливають на розмір їх 
частки  у  статутному  фонді,  вказаної  в  установчих  документах 
товариства, якщо інше не передбачено установчими документами. 

     Як встановлено попередніми судовими  інстанціями,  статтею  8 
установчої  угоди  Товариства  визначено,  що  вихід  з товариства 
здійснюється за рішенням зборів учасників товариства  на  підставі 
рішення  про  вихід або за заявою учасника;  при виході учасника з 
товариства  йому  сплачується   ціна   частки   майна   товариства 
пропорційно  його  частці в статутному фонді.  Виплата проводиться 
після затвердження звіту за рік,  в якому він вийшов з товариства, 
і в строк до 12 місяців з дня виходу. 

     Отже, виходячи зі складу Товариства, учасник одержує право на 
повернення йому вартості частини майна, пропорційної його частці в 
статутному фонді Товариства. 

     Вартість майна,  що підлягає поверненню, за своїм визначенням 
не  є  тотожною  поняттю  внеску до статутного фонду і залежно від 
стану господарської діяльності Товариства та загальних економічних 
процесів  у  суспільстві  може  не  співпадати  з  ним за розміром 
(зокрема, бути більшою чи меншою). 

     Враховуючи визначення поняття майна,  наведене в  статті  190 
ЦК України ( 435-15 ),  в оцінюванні вартості частини майна,  що є 
еквівалентною його частці у статутному фонді,  слід брати до уваги 
виробничі  й  невиробничі  фонди,  інші  цінності,  вартість  яких 
відображається в самостійному балансі Товариства,  а також майнові 
права   та   обов'язки.   Вартість   частки  майна,  що  має  бути 
компенсована  учасникові,  обраховується   на   момент   ухвалення 
Товариством рішення про вихід цього учасника. 

     У свою чергу,  Закон N 2658 ( 2658-14 ),  хоча й  не  містить 
норм   стосовно  обов'язковості  оцінки  майна  в  випадку  виходу 
учасників з  Товариства,  але  й  не  виключає  її  проведення  за 
необхідності в цьому. 

     Водночас змістові наведених законодавчих норм відповідає саме 
оцінка   дійсної  (реальної)  вартості  майна  Товариства,  що  за 
наявності  спору  може  бути  здійснено  як  шляхом  оцінки  майна 
Товариства  відповідно до Закону N 2658 ( 2658-14 ),  так і шляхом 
проведення відповідної судової експертизи. 

     За таких обставин відмова попередніми судовими інстанціями  в 
задоволенні  даного  позову з мотивів відсутності правових підстав 
для проведення оцінки з  визначення  ринкової  (дійсної)  вартості 
майна  Товариства  відповідно  до  Закону  N 2658 ( 2658-14 ) та з 
визначення  на  підставі  цієї  оцінки  вартості  частини   майна, 
пропорційної часткам позивачів у статутному капіталі, є помилковою 
та свідчить про прийняття судових рішень зі  справи  з  порушенням 
норм  матеріального  права  внаслідок  незастосування  до  спірних 
правовідносин приписів  статті  148  ЦК  України  (  435-15  )  та 
неправильного застосування   статей   51,   54   Закону   N   1576 
( 1576-12 ). 

     Більш того,  судові рішення про повну відмову М.Л.П. і Д.Н.П. 
у   задоволенні   їх  позовних  вимог  суперечать  навіть  позиції 
відповідача,  який  вважає   за   необхідне   сплатити   позивачам 
відповідно 18 680 грн. і 3 269 грн. 

     При цьому попередніми  судовими  інстанціями:  не  досліджено 
фактичні  обставини,  пов'язані  з практичним механізмом створення 
статутного  фонду  Товариства  його  учасниками;   не   перевірено 
правильність розрахунку Товариством вартості часток позивачів;  не 
встановлено  дійсну  вартість  майна  Товариства;  не   досліджено 
поданий позивачами     звіт    про    незалежну    оцінку    майна 
(а.с.5-25, 26,  27);  не з'ясовано позиції  сторін  щодо  можливих 
шляхів вирішення спірного питання (сплата коштів,  виділення майна 
в натурі,  інше);  не встановлено,  чи одержувалися позивачами від 
Товариства  на  задоволення  вимог,  що  становлять предмет спору, 
які-небудь кошти (зокрема,  нараховані відповідачем 18 680 грн. та 
3 269 грн.). 

     Отже, місцевий  суд  на  порушення  приписів статей 212,  213 
Цивільного процесуального кодексу  України  (  1618-15  ),  а  суд 
апеляційної  інстанції  -  статей 4-7,  43 ГПК України ( 1798-12 ) 
припустилися неправильного застосування їх приписів щодо прийняття 
судового  рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин 
справи та стосовно всебічного,  повного і об'єктивного розгляду  в 
судовому   процесі  всіх  обставин  справи  в  їх  сукупності,  що 
відповідно до частини першої статті 111-10 ГПК України є підставою 
для скасування судових рішень зі справи. 

     Касаційна ж    інстанція   відповідно   до   частини   другої 
статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не  має  права  встановлювати 
або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні 
або постанові господарського суду  чи  відхилені  ним,  вирішувати 
питання  про  достовірність  того  чи іншого доказу,  про перевагу 
одних доказів  над  іншими,  збирати  нові  докази  або  додатково 
перевіряти докази. 

     З огляду на  наведене  справа  має  бути  передана  на  новий 
розгляд   до  суду  першої  інстанції,  під  час  якого  необхідно 
встановити обставини,  зазначені  в  цій  постанові,  дати  їм  та 
доводам  сторін  належну правову оцінку і вирішити спір відповідно 
до вимог закону. 

     Керуючись статтями   111-7,   111-9   -  111-12  ГПК  України 
( 1798-12 ), Вищий господарський суд України П О С Т А Н О В И В: 

     1. Касаційну скаргу М.Л.П. та Д.Н.П. задовольнити частково. 

     2. Рішення Солом'янського  районного  суду  міста  Києва  від 
27.11.2006  та  постанову  Київського  апеляційного господарського 
суду від 17.04.2007 зі справи N 2-2196/06 скасувати. 

     Справу передати  на  новий  розгляд  до  господарського  суду 
міста Києва. 

 Суддя                                               В.Селіваненко 

 Суддя                                                 І.Бенедисюк 

 Суддя                                                     Б.Львов